Главная > Всі новини > Росія хоче домовитися із союзниками про закінчення війни в Україні, пише Ігар Тишкевич.

Росія хоче домовитися із союзниками про закінчення війни в Україні, пише Ігар Тишкевич.

Білоруський аналітик та блогер проаналізував сигнали, які подає РФ усьому світу і вважає, що Путін може “підкупити” союзників України

Росія шле сигнали, ми мовчимо. Про нові тексти “Валдайського клубу” та можливості (необхідності) нашої повістки.

Програмний директор Валдайського клубу Андрій Сушенцов написав аналітичну записку про тривале протистояння США та РФ. Важливий текст, враховуючи, майданчик та автора. На відміну від сайту Кремля та/або статей у російських ЗМІ за персон, які претендують на роль ідеологів, “валдайський клуб” залишається одним із небагатьох місць донесення ключових тез до зовнішньої аудиторії. Мова тут не тільки та не стільки про топполітиків на заході та на сході, скільки в аналітиках, журналістах, авторитетах у сфері бізнесу.

То про що цей документ? Автор усвідомлює та визнає, що Росія вже не є ключовим гравцем-суперником для США. Щобільше, прямо говорить про “період структурного перерозподілу силових та ресурсних потенціалів у світі”, виділяючи пару США — держави Азії (до яких відносить КНР та Індію). На цьому тлі цитата “російсько-американська конфронтація зараз є лише одним із багатьох сюжетів”.

Він не пише прямо, що для Росії єдиним шансом на повернення у “вищу лігу” світової політики є досягнення своєї мети у війні в Україні. Але підводить до потрібних висновків аудиторію. Природно, не йдеться про путінські “денацифікації”, “демілітаризацію” та інші “де…”. Йдеться про переговорний процес щодо України через голову України, де Кремль отримує низку геополітичних поступок і виходить з війни без поразки.

Як цього досягти? Нових ідей немає, але є відносно старі тези, які починали формулюватись наприкінці літа 2022 року. Йдеться про шантаж “довгою війною” і, відповідно, витратами США та ЄС, що зростають.

Щобільше, ідея “пере домовитися” жила в умах російських еліт і на початку 2022 року. На цьому фоні тактику підтримки України Сушенцов “загортає” у тезу помилкової стратегії США щодо “перемелювання” Росії замість позиційної гри. Тобто, системи договірняків. При цьому, що логічно, поділяє інтереси європейських держав та Сполучених штатів. Просто наведу цитату “Європейці довірилися логіці, яку запропонували Сполучені Штати, буквально “купили” цю пропозицію. Вона полягала в тому, що Захід завдасть Росії швидкої поразки, при цьому звільниться велика кількість економічних ресурсів, відносини з Росією будуть відновлені на іншій платформі, більше вигідною для ЄС – це буде результативна стратегічна дія.”

Але повернемося до шантажу або тези “затяжної війни”. Сушенцов стверджує (точніше намагається переконати читача), що “протистояння у військовій площині перейшло у зручну для нас (Росії) фазу поступового перелому на фронті, і американці змушені шукати вихід із цієї ситуації теж у позиційному ключі”. Вкрай важлива теза, яка пояснює роль і суть російського тиску по всьому фронту. Кремль не артикулює гучних цілей, але прагне підтримувати високу інтенсивну бойову дію. Такий характер війни, крім великої кількості жертв, потребує й чималої кількості ресурсів. Росія в середньостроковій перспективі (до 3-4 років) має такі. Україна воює, зокрема, завдяки зовнішній допомозі. Відповідно, шантаж спрямований не на нас — наших партнерів. Просто демонстрація того, що витрати зростатимуть. Причому, говорячи про затяжну війну та її вартість для наших партнерів, Сушенцов якраз і користується термінологією з бізнесу, стверджуючи, що для США “відносні переваги від володіння українським активом загалом уже отримані, а вартість підтримки цього активу продовжує наростати.”

І, схоже, натякає на можливість масштабування проблем — появи нових точок напруженості, нових воєн. Також наведу цитату: “з’являться інші точки напруги в Азії, на Близькому Сході, в Африці, згодом і в Західній півкулі, де Росія та США будуть по різні боки барикад.”

Читачів записки плавно підводять до висновку про вигідність “домовлятися з Росією” тут і зараз. Тим самим зменшивши поточні витрати та убезпечивши себе від появи низки нових викликів. Теза, яка може знайти розуміння у ряду американських політиків і, що найважливіше, у значної частини європейського політичного істеблішменту (де Росія вже кілька місяців веде відповідну інформаційну роботу).

Простіше кажучи, Кремль надсилає простий сигнал — “домовмось і чим швидше, тим краще”. Ідея може отримати підтримку у наших партнерів або, як мінімум, буде використана в електоральних кампаніях 2024 року по обидва боки Атлантичного океану. І ймовірність реалізації путінського задуму, на жаль, не нульова. У разі успіху Росія зможе:

  • Збільшити (повернути) вплив на пострадянському просторі. І, у разі вступу Україну на звичну 10-річну спіраль політичних криз, навіть збільшити свій вплив і тут. Після певного часу. Грузинський кейс дозволяє російським політикам сподіватись на таке майбутнє.
  • Гарантувати сприйняття “російських інтересів” у низці регіонів (Африка, деякі держави Латинської Америки, Близький схід) як природного тла, з яким інші гравці повинні рахуватися.
  • Повернутися до формату співробітництва з ЄС як механізму технологічного розвитку РФ та балансування впливу КНР, що зростає.
  • І знову розіграти перед Вашингтоном у зрозумілу частині американського істеблішменту комбінацію навколо тези “Поглинання Росії Китаєм є загрозою для Сполучених Штатів.
  • Тобто Росія повертає собі можливість артикулювати амбіції “великої держави” і претендувати на переформатування політичних діалогів про майбутнє з розмов пари Пекін-Вашингтон у трикутник із Москвою чи складнішу конструкцію.
  • Тут можна було б поставити крапку, але варто зупинитись на нашій ролі. Частина читачів мені скаже, щось на кшталт “Україна бореться і в цьому роль”, частина додати, що “ми захищаємо Європу”, дехто скаже про цінності. Проблема в тому, що:
  • Теза про “захист” не є очевидною для частини навіть європейських держав. Загрозу з боку РФ розуміють у Польщі, країнах Балтії, розуміють Фіни, Норвежці, Шведи. Але вона не очевидна навіть частині населення колишнього “радянського табору”. На жаль.
  • З різною ціннісною рамкою Росії і як вони формулюють “Захід” у тезах документа не сперечаються, скоріше навіть визнають. Але свідомо артикулюють іншу частину базису, де виросла європейська цивілізація — раціональність.

На цьому поговоримо про нашу роботу. Йдеться про дипломатів, моїх колег по аналітичних центрах, журналістів. Чи можемо ми зіграти на полі “раціональних тез”? Цілком. Наведу кілька прикладів:

1. Діалоги про розподіл сфер відповідальності (або сфер впливу) між Вашингтоном та Пекіном продовжуватимуться. І, гадаю, очевидно, що компромісу швидше знайдуть два співрозмовники, ніж три. Тобто неповернення РФ до статусу глобальної супердержави вигідне як США, так і КНР. Питання розкрити тезу у сфері політики, економіки, безпеки. Звісно, глянувши на проблему з обох боків — як Азії, так і Америки. І тут маємо перевагу, оскільки цього здатні (але частина або боїться, або хоче). Така артикуляція (а не бажання передбачити думки республіканців чи демократів) зробить нас цікавими (і, можливо, корисними і потрібними) як для одних, так і для інших.

2. Раціональність. Росія лякає витратами. Ми чомусь боїмося говорити, що підтримка України є добрим стимулом, який уже пожвавив військово-промисловий комплекс США. Тобто створив нові робочі місця, забезпечив замовленнями (та сама компенсація нашим сусідам за поставлену сюди стару радянську техніку) на кілька років уперед. Зрештою, ми зовсім не озвучуємо тези про те, що провали “російської зброї” в Україні знижують роль РФ як продавця сучасного озброєння. Ми не говоримо, що у разі локалізації тут, в Україні частини виробництв, такі СП, роблячи хай не найпередовішу, але досить сучасну та якісну техніку, будуть після війни тіснити (і замінятимуть) російський ВПК на світових ринках. Цинічно, але це працює. Це раціональність і мова вже не про витрати, а про потенційну вигоду. У такому форматі підтримка України сьогодні вже не є благодійністю, а інвестицією.

3. Питання “що після Росії”. Кремль грає на старому страху США перед перспективою “розвалу супердержави” та страху ЄС перед “зоною напруженості” біля кордонів. Проблема наших західних партнерів (як із ЄС, так і із США) у тому, що вони не аналізували опції “без Росії”. ТО є напрацювань, сценаріїв та аналізу практично немає. Невідомість завжди лякає. Чи можемо ми досить об’єктивно, без “переможного” пафосу надати своє бачення на деякі теми? Наприклад: що можна зробити в інформаційній сфері для заміни “московського посередництва” в оповіданнях громадянам держав колишнього СРСР одна про одну? Якою буде політика сусідства в регіоні Східної Європи? Політика безпеки. Зрештою, як буде змінено баланс сил і впливів країн чорноморського басейну.

4. І, нарешті, залишається місце баченню функціонала України у регіоні. Простіше кажучи, “війна закінчилася, і що”? Наші тези щодо членства в НАТО та ЄС зрозумілі. Але це тези про те, що треба “прийняти” та “допомогти розвинутися” хоча б до рівня сусідів. Проілюструю простим прикладом ще з 2019 року. Ми з колегою Ілією Кусою, готуючи доповідь щодо санкційних механізмів, проаналізували ТОП-50 доступних (для розвитку виходячи зі стартової технологічної бази) технологій для РФ та України та ТОП-50 товарних позицій російського технологічного експорту. Самі здивувалися — здебільшого може бути відповідь на запитання “що замість Росії”. Відповідь – Україна. Але наші політики активно говорять про користь санкцій. Не артикулюючи другу складову. Погодьтеся, є різниця між просто “не купуйте у РФ товари” і “закривши для російських товарів ринок, давайте замінимо їх українською продукцією”.

Тому питання тут у формулюваннях та ідеях, які дають розуміння, що отримають окремо ЄС та окремо НАТО від України після завершення війни. Ким ми станемо, яким буде формат регіональної безпеки, чи будуть у нас амбіції впливати на сусідів. Чи будуть у нас для цього ресурси? І, нарешті, що ми робитимемо зі своєю економікою. Парадокс, але ще у 2019 році Ця теза теж треба розширювати та артикулювати.

А поки що Росія готує громадську думку (наших партнерів) до неминучості та бажаності договірняку. Просто спостерігати за цим, гадаю, не найкраща ідея.

Info Icon

Думки, висловлені в рубриці блоги, належать автору.
Редакція не несе відповідальності за їх зміст.

#США #Росія #Переговори #Війна в Україні