Козаки цілими полками відмовлялися присягати на вірність московському царю Олексію Михайловичу
Рівно 370 років тому, 8 січня (за старим стилем — 18 січня) 1654 року, в соборній церкві Переяслава під Києвом відбулася подія, яка кардинально змінила історію не тільки України, але й всієї Центрально-Східної Європи. Гетьман України Богдан Хмельницький скликав загальну військову раду. Головним питанням її стали відносини гетьманської держави з Московією в умовах кровопролитного протистояння Чигирина з Варшавою…
Проте ніхто й до сьогодні не бачив оригіналу Переяславських угод, а їх затвердження оповите багатьма легендами. Чому досі нема (чи сховані за сімома печатками в Кремлі?) оригіналів Березневих статей 1654 року, які регламентували політичне становище і правовий стан Гетьманщини після підписання договору з Московською державою. Відомі лише чернетки та копії, що зберігаються у фондах Посольського приказа у РФ…
Може, тому, що “не все так однозначно” в цих документах? Чи не тому 1954 року в Радянському Союзі відбулася “зміна курсу”. У більшовицькому Кремлі зовсім несподівано, святкуючи 300-річчя Переяславської ради, заговорили про “возз’єднання”, а не про приєднання чи навіть вибір меншого зла з-поміж інших (як доти писали в радянських підручниках історії).
Можлива орієнтація новопосталої та досить слабкої Української держави на Кремль, на “царя білого” однієї віри православної була викликана невпевненістю гетьмана і старшини в остаточній перемозі над Річчю Посполитою. До влади у Варшаві прийшли “яструби”, які не хотіли й чути про замирення з повсталими “східними кресами”, зі “схизматиками”.
Попри гучні вікторії козацько-селянського війська у союзі з кримськими татарами в декількох битвах й не менш гучну поразку під Берестечком, уряд Гетьманщини продовжував пошук союзників. Московська держава, зацікавлена у зростанні свого впливу на західних кордонах, в цій ситуації придивлялася, перебуваючи ніби над сутичкою. Цар Олексій Михайлович пам’ятав про болючу поразку московитів у Смоленській війні за правління батька — Михайла, першого з династії Романових. І українці, до речі, тоді брали участь у війні як вірні польському королю піддані.
Можливий союз Гетьманщини з Османською імперією не міг бути реалізований через її тривалу війну з Венеціанською республікою і спротив більшої частини православного кліру в Україні.
Важко було Богдану Хмельницькому сподіватися і на союз з напівнезалежними князівствами на півночі Балкан — Трансильванією, Валахією та Молдовою. Вони постійно балансували між Стамбулом, Віднем і Варшавою, тому були ненадійними спільниками у боротьбі за українську справу. Саме виборюючи трон господаря Молдови для свого тестя Василя Лупула, загинув старший син Богдана Хмельницького Тиміш. 21-річного хлопця поховали 30 грудня 1653 року в церкві в Суботові.
Шість років московити придивлялися до ситуації в Україні, аж Богдан Хмельницький вирішив розіграти турецьку карту, погрожуючи прийняти зверхність султана. Звісно, він блефував. Нарешті, восени 1653 року Земський собор ухвалив рішення про включення України до складу Московської держави. 9 жовтня того ж року з Москви вирушило посольство на чолі з боярином Василієм Бутурліним, окольничим Іваном Олфер’євим і думним дяком Іларіоном Лопухіним.
Москва наполягала на перемовинах у стольному місті Києві. Проте гетьман був проти й зупинився на непримітному козацькому містечку Переяславі. Вже коли посольство перебувало в дорозі, 23 жовтня (2 листопада), Московська держава оголосила війну Речі Посполитій.
У переддень нового 1654 року посольство з пригодами дісталося Переяслава. Лише за тиждень приїхав гетьман зі старшиною (він якраз організовував похорон сина Тимоша), полковники та козаки лише трьох полків — Київського, Чернігівського і Брацлавського. 8 січня Хмельницький виклав присутнім стан справ у війні з Річчю Посполитою й зажадав від присутніх вибрати з чотирьох володарів — султана (царя) турецького, хана кримського, царя московського, короля польського.
Було перелічено всі обра́зи, від яких потерпали православні українці: “про утиски з боку польських панів і згадувати нема потреби”.., “турецький цар — бусурман, і ви самі знаєте, яких утисків зазнають брати наші від невірних”, “кримський хан також бусурман; ми з необхідності було завели дружбу з ним і через те зазнали нестерпних бід, полону і нещадного пролиття християнської крові”.
На старшинській раді в присутності найближчих соратників, а потім і на Генеральній військовій раді гетьман і частина козаків скріпили присягою союз з Московською державою. Проте після цього вийшла заминка. Посол царя Бутурлін відмовився підписати договір від імені царя: неможливо, щоб “за великого государя хтось міг віру вчинити, ніколи не було і тепер не буде”. Присягу від українців того дня склали лише 284 особи. Чи можна казати про “широке волевиявлення російського та українського народів про возз’єднання”?
Після цього представники посольства московитів побували у 117 містах і містечках України. Там вони зажадали присяги від населення на вірність царю Олексію Михайловичу. І “білому цареві” склали присягу (звісно, за їхніми даними) 127 328 осіб. Проте й опозиція угоді в Переяславі залишалася досить численною, серед її представників були впливові військові воєначальники та священники.
Відмовилися присягати харизматичний полковник Кальницький (Вінницький) Іван Богун, який врятував залишки козацько-селянського війська від остаточного розгрому під Берестечком, неодноразовий виконавець делікатних дипломатичних місій Хмельницького у Валахії, Трансильванії та Москві полковник Паволоцький Михайло Суличич, митрополит Сильвестр Косів, архімандрит Києво-Печерського монастиря Йосип Тризна.
Схоже, представники православного кліру відчували, що Москва невдовзі підпорядковує Київську митрополію Московському патріархату. Так, сталося за 30 років, вже за гетьманату Івана Самойловича, 1685-го. Але що таке 30 років в історичній перспективі? А серед полків висловили незгоду козаки Брацлавського, Полтавського та Уманського…
Умови договору мали таку суть (за Миколою Костомаровим): “…Вся Україна, козацька земля (приблизно в межах Зборівського договору), що займала теперішні губернії: Полтавську, Київську, Чернігівську, більшу частину Волинської та Подільської, приєднується під назвою Малої Русі до Московської держави з правом зберігати особливий свій суд, управління, обрання гетьмана вільними людьми, право останнього приймати послів і підтримувати стосунки з іноземними державами (крім кримського хана та польського короля), недоторканість прав шляхетського, духовного і міщанського станів. Данина (податки) царю повинна сплачуватись без втручання московських збирачів. Кількість реєстрових козаків збільшується до шістдесяти тисяч, але дозволялося мати й більше охочих козаків”.
Чи була мотивація у гетьмана погоджуватися на входження земель Гетьманату до складу Московської держави, тим більше після шести років кривавої боротьби за незалежність у межах Речі Посполитої? Мабуть, сторони угоди в Переяславі подумки вже відчували, що “строк дії цього союзу і майбутні перспективи повинні були прояснитися під час війни, яка продовжується” (український історик Кирило Галушко).
Знищення Гетьманщини та зруйнування останньої Січі
І українці, і московити намагалися скоригувати положення Переяславської угоди. І тут набагато вправнішою виявилася дипломатія євразійського типу, яка завжди на один крок випереджала гетьманців. 12 березня 1654 року до Москви прибуло посольство гетьмана для визначення статусу і штату Війська Запорозького. Його очолювали генеральний суддя Війська Запорозького Самійло Богданович-Зарудний та переяславський полковник Павло Тетеря. Два тижні відбувалося справжнє “викручування рук”, що призвело до відчутного обмеження політичного та економічного суверенітету Гетьманщини.
“Березневі статті” стали другим кроком до поглинання Московською державою “молодшого брата”. Наступним, третім кроком стали Переяславські статті, які підписав 1659 року молодший син Богдана — Юрась Хмельницький (що відбувалося практично під наглядом 40-тисячної армії московитів і без участі правобережних полків).
Дуже скоро з рештками незалежності України розібрався цар Петро Олексійович. Залишалася ще деякий час ефемерна автономія під управлінням гетьмана Кирила Розумовського. Однак масну крапку поставила німкеня, імператриця Катерина Ангальт-Цербстська після знищення Гетьманщини (1764) та зруйнування останньої Січі (1775). 1782 року полково-сотенний устрій в Україні було остаточно скасовано.
“Суть політики царської Росії щодо України полягає в тому, щоб відмовляти їй у статусі нації, трактуючи її як племінний “малоросійський” різновид єдиної російської нації. Росія послідовно придушувала й винищувала всі прояви “українського сепаратизму”, особливо в царинах політичної думки й “високої” культури”. Іншими словами, Росія безоглядно поборювала все, що сприяло перетворенню українського етносу в націю”, — писав історик Іван Лисяк-Рудницький ще 1966 року в есеї “Україна між Сходом і Заходом”.
Нічого не змінилося і на 2024 рік: для Росії нема жодних українців, а є лише “правильні росіяни” і дещо “неправильні” малороси, яких і треба загнати в стійло кривавої імперії. Нема значення якої модифікації — царської, більшовицької чи сучасної путінської Росії.
#Переяславська рада #Богдан Хмельницький #Переяслав